Вже третій рік донька живе у цивільному шлюбі. Про РАГС та дітей вони, природно, не замислюються. Я взагалі не розумію, звідки ця мода пішла на співжиття. У наш час усе було інакше. Я переїхала до чоловіка лише після весілля. Нормально одружишся і вперед — будувати осередок суспільства, а з цими новими порядками все перемішалося, не зрозуміло, хто є ким. Я скільки разів з донькою вже на цю тему розмовляла… вона не хоче мене зрозуміти, прийняти мою правоту. Нещодавно їй говорю: — Тобі вже народ жувати час, бо такими темпами я онуків не побачу. — Мам, штамп у паспорті нічого не змінює. Захочемо собі дитину – буде вона у нас. Ці ваші застарілі порядки давно себе зжили, не проецируй свій досвід на мене, — грубо відповіла вона.
— Ага, не міняє, кажеш. Це мужику не має різниці. Навіщо йому вкотре паспорт бруднити?! Живучи з тобою, він не прагнутиме одружуватися, розумієш? А наро диться у вас дитина, а в неї не буде батька за документами, там тато і фізично звалить, і що потім? Що ти скажеш своїй дитині, коли вона спитає про батька? — Мамо, це у ваш час було прийнято жити разом лише після шлюбу. А якщо ми не уживемося? Скільки кораблів потонуло, вда рившись об побут?! Це своєрідна перевірка наших почуттів. — Теж мені перевірка, — говорю я, — ти йому і готуєш, і преш, і ліжко грієш. Хто після цього побіжить до РАГСу? Із тобою і так зручно. Потім він знайде собі дівчину, яка знає собі ціну, коли ти йому набриднеш. Дочка знову привела якісь безглузді аргументи на свою користь і повісила слухавку.
Я не заспокоювалася. Ну як можна жити вже три роки разом, не розписавшись? У мене вже міг би 3-річний онук бути. Я вирішила зателефонувати до її хлопця. Він непоганий хлопець, але пудрить, напевно, мізки доньці своїми обіцянками, а та, дурненька, вірить. — Слухай, ви або одружуєтеся, як нормальні люди, або розлучаєтесь, щоб дочка собі справжнього чоловіка знайшла. Вирішуйте. Я вже онуків чекаю, а у вас усі дитячі забави та ігри. – Відсутність штампу в паспорті не зупиняє нас. Захочемо – заведемо дитину. Тільки нам вирішувати. Це, м’яко кажучи, не ваша справа, — з цими словами він поклав телефон. Потім мені зателефонувала дочка, накричала на мене через те, що я втручаюся в їхнє особисте життя. Ми nосварилися, зараз не розмовляємо, а серце у мене не на місці. Що мені робити, якщо дочка сама не хоче вибратися звідти, куди вона потрапила? Напевно, буде вірніше, якщо я залишу її вчитися на своїх помилках.