Проходь, чого став? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! – почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку. – А ти, а ти … ти товстий! Ось! – вимовив Влад і презирливо примружив очі. – Заздри мовчки, – хмикнув товстун. – Це тому що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельмешками, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом. Влад від нахлинулої образи з усієї сили стиснув губи, вони тут же побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав. Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що ледь-ледь зводили кінці з кінцями.
Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах. – І коли бабця твоя кінці віддасть, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і пізнаєш, – ніяк не вгамовував товстун, роздраконюючи хлопчика все більше і більше. – Звідки знаєш? – сторопів Влад і закліпав очима. – Мати сказала, – сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком. Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною. Схопивши з лавочки перетягнутий скотчем іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому. По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий. – Бабцю, ти тільки живи, добре? – вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози. Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок: – Владько, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся-то? – додала бабуся і голосно закашлялась.
– Вєнька сказав, а йому – мати. – Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, – ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко. Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім погана. Стала багато кашляти, майже не встає з ліжка. Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були повинні в сусідньому магазині. Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив: – Я зможу! Через пару хвилин він уже стояв у аптеці. – Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них пoмре, а мене в дитячим будинок здадуть, – нарікав Владька, ледве стримуючи сльози. – Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! – аптекарка злобно замахнулася рукою. – Іди, кому сказала. – Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? – втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.
Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися. – Що з бабусею? – поцікавилася незнайомка. – Хворіє, кашляє, – настовбурчивши губи, відповів хлопчик. – Зараз купимо все, що їй потрібно, – відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова. Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто відвідувала і хлопчика, і його бабусю. Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила дитину, яка за цей час дуже звикла до неї. Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він відучився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.