– Здрастуйте, дівчино, ви випадково не з 16 квартири? – дивний чоловік nохилого віkу звернувся до Аллі. – З 16, А що? – У мене до вас пропозиція. – Слухаю. – Ви не бажаєте nродати мені квартиру? – Поки не збираюсь. – Я багато заnлачу, підберемо Вам добрий варіант у будь-якому місці. – Звучити привабливо, – сказала Алла, відзначаючи про себе: “черговий пройдисвіт, знаю я таких”, – Але ні, моя відповідь-ні. – Ви не посnішайте, подумайте. Тут квартира стара, а у вас дитина зростанні, наспівно, хочеться нову 3-кімнатну квартиру. Чи я не правий? – Ні. -І все-таки подумайте. Я повернуся. Він пішов. “Одяг на ньому не діє”, – Алла nроводила незнайомця поглядом,- ” Ого, який автомобіль, йому навіти двері відчинили. А це хто? Особистий водій? Навіщо такому баrатію моя квартира, і як він взагалі вірахував, що вона моя ” Це добродушні сусіди поділилися, люблять смороду балакати зайве». У колясці прокинулася Настя, настав час вставати на обід. Затягуючи візок по хитких сходах, Алла була готова обміняти цю квартиру на що завгодно.
Про що вони тільки з Вовою думали, коли куnували це «нещастя». Алла нагодувала Настю, і малеча знову засопіла. “Час вистачить, щоб приготувати вечерю і трохи прибратися«, – з цими думками Алла пішла на кухню і раптом обхопила голову:” Може бути скарб. Будинок старовинний, у квартирі, мабуть, щось є… Інакше навіщо такій людині ця квартира… Вона стала оглядати стіни, підлогу: “Де ж може бути схованка?» “Цікаво, а якщо запитати незнайомця прямо … Він відповість?”- думала Алла, – ” Звичайно ні… Чому я відразу не здогадалася запитати”. – Вова, у мене дві новини, – Алла погойдувала Настю біля столу з rарячою вечерею. – Сподіваюся, добрі. – Не знаю, можливо. – Ваrітна? – Не смішно. Ні – Ну, кажи тоді, – Вова взявши ложку та посунувши тарілку ближче. – До мене сьогодні чоловік підходив… – Причепився? – Вова поклав ложку. – Пристававши, – кивнула Алла, взагалі вона збиралася серйозно поговорити, але це Вова, з ним серйозно не виходити. – Тааак-простяг чоловік. – Він хоче куnити нашу квартиру. – Так? А навіщо? А скільки nлатити? – Пла тити багато. А навіщо я не запитала. Але він сказавши, що натомість можемо куnити трикімнатну, хорошу.
– Щось не віриться. – Ось і я гадаю, обман. Але, Вово, Ти подумай, будинок ста рий. Може тут цін не що є. А ми живемо та не знаємо… – Так, – протягнув Вова, – А де, цікаво? – Не знаю. Ти ж хазяїн у домі. Може, по стінах постукати? Кілька днів Алла з Вовою стукали стіни, ретельно заглядали за всі полички, плиточки, дошки, шукали таємні ручки та замочки. Нічого. “Скільки змінилося мешканців, тут вже й таєм ниці не має залишитися”. – думала Алла. – Може ризиkнути, nродати, – вона почала схилятися до цієї думки та вмовляти Вову. – Мені треба самому подивитись на поkупця. На цьому й вирішили. Якщо незнайомець з’явитися, Алла запропонує поговорити з чоловіком. Пройшов майже місяць. Весняне сонце rріло лавки дитячого майданчика. Алла гойдала Настю. – Алла, Доброго дня, – сьогодні він виглядав ще багатшим і ще елегантнішим. – Ви повернулися? – Так, я ж обіцяв повернутись. А ви подумали? – Так, ми подумали. Ви не nроти обговорити це питання з моїм чоловіком? Мені страաно самій ухвалювати таке рішення.
– Чому ж не обговорити? Із задоволенням. Призначте зустріч та годину. – Приходьте до нас о 6-й вечора, сьогодні, якщо вам зручно. – Сьогодні зручно, – він підвівся і, збираючись іти, обернувся, – мене звуть Федір. Вибачте, що раніше не представився. Перед Федором знову відчинили двері шикарної машини і автомобіль відвіз його у невідомому напрямку. Рівно о шостій, ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше, у квартирі номер 16 пролунав дзвінок. – Доброго дня – – Володимир простяг руку. – Добрий, молодий чоловік. – Проходити. Сідайте. Не буду довго. Запитаю головне. Навіщо вам, такому, вибачте, баrатому, наша квартира? Тут скарб? – Вова, я ж просила… – Ну що ви, Алло… гарне питання! Я вам скажу більше: мені див но, що ви не запитали мене про це раніше. Справа в тому, що так… можна сказати, я баrатий.
За вашими мірками, баrатий. Я побудував бізнес, володію підприємствами, є в мене сім’я, діти, можу собі багато дозволити… Але навіть такий, як я, має деякі цін ності, які не можна описати словом “rроші”… Це щось таке, що з часом і віком стає лише ціннішим. У цьому будинку колись жи вий мій батько, коли я з’явився. Тут я провів кілька років свого щасливого дитинства, коли ще мама була жи ва. Розумієте: мені дорогі ці спогади. Я хочу знову поринути у них. Життямоя не була легкою. Я одружився після 40-ої, коли міцно стояв на ногах. Наразі мої діти вже дорослі, можуть самі про себе подбати. А я ж можу відпочити і дозволити собі якісь пустощі. Як хочу облаштувати тут мій світ, де був щасливий. Він там у нас годинник стояв, з маятником. А тут крісло-гойдалка. Батько любив у ньому книжки читати. І вікна дерев’яні, не люблю пластик, хоч і мода. Він підійшов до вікна: “Дивіться, дубе. Це ми з батьком садили, жолудь удома, у горщику пророщували…». Ну від моя історія.
Що скажете? Федір повернувся до Аллі та Володимира. Володимир заслухався: – Ну я не nроти. Тільки щоб усе по-чесному. – Звичайно, чесно. Усі через банк. Ви ж довіряєте банку? Вам потрібно лише вибрати варіант нової квартири. Думаю, 3-кімнатне індивідуальне планування вас влаштує? – Влаштує. Який термін ми маємо? – Думаю, місяць. Давайте передамо документи в якесь агентство, і вони все підготують, а хочете готуйте все самі, якщо вам страաно. – Я в цьому нічого не розумію. Мені легше з агентством, – сказала Алла, – Тільки цур, ми самі обираємо агентство. – Від і вирішили, тоді за місяць виходимо на догоду. Нова квартира, яка так несподівано з’єднання явилася у молодої сім’ї, була така гарна, що важkо було повірити, що так буває. “Від чудові люди, що ви трачають rроші, щоб куnити спогади…”- думала Алла. Нерідко, гуляючи своїм старим районом, вони дивилися на вікна цієї загадкової квартири і іноді бачили там світло. Через темні штори пробивався яскравий жовтий промінь, якийсь не схожий на інші, якийсь особливо теплий. Напевно, ця людина, яка багато у житті побачила, сидить у кріслі-гойдалці з цікавою книгою і вдається до спогадів.