Після важкого робочого дня я повернулася додому, просто повністю вичавлена. Як тільки я відчинила двері, переді мною встав чоловік і сказав: – Дорога, це Діма, і він житиме з нами. Я на хвилину зависла, потім роззулася, повісила пальто і пішла мити руки. Відсутність будь-якої реакції на моєму обличчі чоловіка, мабуть, лякала. Тримаючи руки під теплою водою, я згадала той день, коли (EV/K) мій тато вирішив познайомити мене зі своєю другою дружиною, коли мами не стало. – Ти в своєму розумі? Не буду я з нею няньчитися, у нас своя дитина є, навіщо вона нам? Відвези її до дитбудинку або до твоєї недоумкуватої мамаші.
Я постаралася швидко забути той момент і повернутися в реальність, тим більше що чоловік вже стояв ззаду і чекав, коли я домию руки. А в дитбу динку, до того ж, було не так паршиво. – Ти не сердишся на мене? Це мій племінник, Діма… – Звичайно, не злюсь. А його мати хіба не в сусідньому місті? – Та чорт її знає! Вона залишила сина на сходовому майданчику мами, а сама зникла. На дзвінки та листи не відповідає … – чоловік дивився на мене дуже вже винно. – Піду познайомлюся, – сказала я.