Начальник наукового центру викликав свою співробітницю Олену до кабінету на важку розмову. Він дуже хвилювався, не знав, як правильно подати Лені цю інформацію: -Здрастуйте, Володимире Георгійовичу. Ви мене викликали? -Так, Олено. Сідай. Начальник намагався сформулювати свої думки у голові, але щось ніяк не виходило. Він навіть підвівся зі свого місця, почав ходити туди-сюди. -Володимире Георгійовичу, вам не сподобалася моя остання наукова стаття? -Ні, ну що ви. Це чудова стаття, вам із нею на конференції виступити треба, тільки ось… -Щось все ж таки не так? -Все не можу я більше, скажу, як є прямо. Олено, мені доведеться вас звільнити. -Але чому? Я погано впораюся зі своїми обов’язками?
-Ні, саме по роботі до вас немає жодних претензій. Ви чудовий співробітник, яких ще треба пошукати. -А в чому тоді причина? Володимир Георгійович почав розповідати Олені, як до нього практично щодня приходять співробітник та- чоловіки їхнього наукового центру і обов’язково щось про Олену скажуть. Вони всі буквально закохані в неї. Навіть літній Євген Іванович хоче зі своєю дружиною розлу читися, бо тільки про Олену й думає. Один співробітник став її ім’я уві сні повторювати, його дружина зателефонувала начальнику, почала скаржитися. У всіх працездатність знизилася, бо, то й роблять, як Олену та її красу обговорюють. Навіть жінки і те, про Олену тільки й кажуть. Заздрять її розуму та красі. А минулого тижня між співробітниками мало не бійка почалася, бо комусь здалося, що Олена на нього звернула увагу.