Антон, мій син, одружився три місяці тому. Живуть з нами. Його дружина Марина завжди говорить правду в о чі. Іноді вона мене навіть ляkає. Але зате тепер у мене в будинку такий порядок, якого я сама довгі роки не могла встановити. Вона привчила не розкидати свої речі не тільки свого, але і мого чоловіка. Ну і лає мося ми з нею іноді. Не сильно, не часто, але буває. Справа життєва. І ще, мене сильно зас мучує, що Марина звертається до мене на «ви». Ні, це не в знак поваги. Вона не називає мене «мама», «Алевтина Яківна», «тітка Аля»або просто «Аля». Вона називає мене «ти»…
Мені п’ятдесят чотири роки, і я ще працюю. Часом мені, у справах служби, буває необхідно з’їздити в обл.центр. Туди і назад на автобусі. Приїжджаю додому о дванадцятій годині. Жодного разу мене ні чоловік, ні син не чекали. Коли я приїжджала, вони вже спали. Не кажу вже про те, щоб приготували мені поїсти з дороги хоч що-небудь. І ось я повертаюся з чергового такого відрядження. Підходжу до будинку, бачу на кухні горить світло. «Забули вимкнути», думаю я. Підходжу до дверей своєї квартири, Лізу в сумку за ключами і раптом двері відкриваються сама. Точніше її відкрила Марина.
— Дякувати Богу, ви прийшли. Я вже тур буватися стала за Вас. Вечерю два рази підігрівала, — сказала вона. Я стояла, плескала о чима, а потім розnлакалася як ду рниця. — Що? Що сталося? З Вами все в порядку? — занепокоїлася невістка, обняла мене і стала гладити по сnині. — У перший раз… За тридцять років… Мене чекають вдома, — крізь схлипи говорила я. — Вмивайтеся і підемо вечеряти, — сказала Марина. Прийшовши на кухню, я побачила на столі пюре і котлети. І чай. Ось з цього дня у мене є дочка. Саме дочка, а не невістка. З характером.