Ми п’ять років тому куnили дачу, поки робили там ремонт, завозили меблі, облаштували загалом все, навіть город і заїзди, в липні цього ж року ми заїхали в неї. На так зване новосілля на порозі нашої дачі стояла дуже усміхнена жінка, представилася Тетяною Михайлівною. Важко згадати події того дня, але повернути б час назад, я б не була такою гостинною, як тоді. Я сама не розуміла того, як я могла пропустити той момент, коли вона вже ходила по кімнатах і нахвалювала наш газон, в результаті сіла на стілець на кухні і з сумки дістала вже нарізаний пиріг, ну що я могла зробити, запропонувала їй чай.
Далі я точно не пам’ятаю, скільки саме годин вона говорила, в основному вона задавала питання особистого характеру, з ряду «а чому у вас одна дитина, більше наро джувати не можеш?«, «а чоловік твій де працює?», потім вона вирішила розповісти про сусідів і місцевий статут. Я вже не знала, як ввічливо вигнати гостю з дому, я спробувала їй сказати, що у мене справи, потім я виходила, щоб приготувати вечерю чоловікові, але вона продовжувала сидіти, не зрушуючись з місця, ми вже навіть не розмовляли. Тут приїхав чоловік, і по моєму виразу обличчя було зрозуміло, що гостя засиділася.
— У нас з дружиною є розмова, Ви нас не залишите? — сказав їй мій чоловік. У підсумку вона ще десять хвилин збиралася з думками, стільки ж вона збирала сумку, забрала свій пиріг, потім кілька разів поверталася, щоб нагадати нам, що завтра у нас в селищі захід, і ми не можемо його пропустити. Вона пішла, а я присіла на диван, було прикро, я нічого не встигла зробити, з того що збиралася. Вона ще не раз спостерігала за нами, коли ми приїжджали, могла з’явитися в невідповідний момент, але я зрозуміла, як з нею краще спілкуватися. За парканом! Так її простіше вигнати, або взагалі з нею не розмовляти.