По району пройшла чутка, що в Березках з’явилася бабуся, яка бачить усіх наскрізь і дає слушні поради. До того ж грошей не бере. Щоб вона взяла якийсь, навіть найдрібніший подарунок, її треба довго і вперто просити. І пішов народ до баби Анни за порадою та підмогою. Прийшла до баби Ані молода жінка. Років двадцяти п’яти. – Скажи мені, бабусю, коли я заміж то піду? – спитала відвідувачка, перед цим у подробицях розповівши у старенькій все своє життя.
З рідною бабусею так не відверта, а тут, сама від себе такого не чекаючи, виклала всю свою нагатну. – Скоро, дитинко, скоро. Твій суджений поряд ходить. Але боїться до тебе підійти. Аж надто високо ти задираєш ніс. Будь привітнішою, і він незабаром до тебе посватається, – відповіла бабуся. І справді, за місяць уже в наречених ходила… Люди приходили та йшли. Одні виходили задумливі, що поринули у власні думки. Інші залишали будинок баби Анни з радісною усмішкою та сяючими щастям очима.
То хто ж вона, баба Ганна? Ведунья? Чаклунка? Чарівниця? Ні перше, ні друге, ні третє. Сімдесятирічній Ганні Петрівні захотілося жити у селі. Відпочити від міської суєти. Вона вдова, онуки виросли, молодша студентка. А бабусі захотілося тиші. Ось і куnила собі будинок у селі. Одній сусідці доnомогла порадою, іншій, і слух пішов по хатах та по селах. Аж до райцентру дійшов. Але тоді, звідки у неї такі навички?
Анна Петрівна у минулому професійний, висококласний nсихолог. Плюс життєвий досвід. Вона ж нічого й нікого не замовляє, жодних настоянок не дає. Вона вміло розпитує, уважно слухає та дає слушні поради. Робить те, що робила все життя. І найголовніше – Ганна Петрівна вселяє (ні, не rіпнозом, а суто словами) своїм відвідувачам віру в себе. У власні сили. А як відомо: впевненість у успіху – це половина справи.