Мама наро дила мене досить рано, в дев’ять п’ятнадцять років. Вона не була заміжня, просто захотіла дитину. Батька я не знаю. Мама для своїх літ була відповідальною. Вона вкладалася у мене. Свого особистого життя в неї не було. Принаймні я не помічала. Вона завжди була вдома, нікого не водила додому. Я хотіла, щоб у неї було особисте життя, але це було її рішенням. Кілька років тому мама почала ходити на побачення. Мені було п’ятнадцять років. Вона познайомилася із Вадимом на роботі. Маму я ніколи такою не бачила. Вона червоніла, хвилю валася. Одного разу мама повернулася додому і запитала, чи не проти Я переїхати з нею жити до Вадима. Я раніше Його бачила лише кілька разів. Він здався мені зарозумілим, але зовсім непоrаним.
Звичайно, мені краще було б залишитися в нас, я ж уже доросла була. Чи змогла б самостійно жити. Але мама не погоджувалася, говорила чи переїдемо разом, чи ніхто ніколи не переїде. Я не хотіла, щоб через мене мама відмовилася від своїх бажань, тож погодилася. Через рік після нашого переїзду вони одружилися. Поступово я помітила, що його ставлення до нас змінилося, і зовсім не на краще. Я думала, що такий тип чоловіків більше ста років не існує. Але виявилося, що Вадим саме такий. Чоловіки, для яких жінка просто річ, або домашній вихованець. – Я довго чекатиму вечерю? Вас удома двоє, одного чоловіка не можете годувати.