іза вийшла працювати у чудовому настрої. Працювала вона в салоні краси три місяці, але в неї вже вимальовувалась своя клієнтура. До того ж після трьох днів безперервних дощів сьогодні яскраво світило сонечко. І ніщо, як кажуть, не віщувало біди. “Біда” з’явилася в салоні близько 11:00. Жінка з порога голосно заявила, що їй терміново потрібно зробити макіяж. На тихе запитання адміністратора – Каті, чи записана клієнтка, та почала: – Дитинко, з клієнтами так не розмовляють. Твоє начальство тобі про це не сказало? Так я швидко поясню і їм, і тобі, як треба реагувати, коли до вашого клоповника заходить така клієнтка як я. Без роботи залишитись хочете? Всі в салоні прикидалися глухими і продовжували свою роботу, лише бідна Катя намагалася пояснити несамовитій клієнтці, що майстри все зараз зайняті, у всіх є клієнти по запису.
Але це було не так , деякі мали вікно між записаними клієнтами, просто зв’язуватися з цією гримзою нікому не хотілося. Катю було реально шкода. Клієнтка продовжувала вирувати і Ліза «кинулась на амбразуру». – Я можу обслужити клієнтку, – сказала вона. – От, тож, – резюмувала клієнтка і сіла в крісло. За п’ять хвилин Ліза зрозуміла, чому ніхто з майстрів не захотів обслужити клієнтку. Та продовжувала критикувати і буянити: – Ти б ще наждак взяла, що за твердий пензлик у тебе? За копійки, мабуть, купувала? Фахівці таке собі не дозволяють. Чим це твій тональний крем пахне? Він у тебе прокис, чи що? Господи, куди я потрапила. Ти закінчила з очима, чи що. Я не бачу, щоб ти хоч скільки туші нанесла на вії. Додай, не шкодуй. Ти сліпа? Не бачиш, що цей колір мене старить