У дитинстві Марину часто відправляли до бабусі у вихідні. Бабуся була жінкою не балакучою, любила слухати, а сама мовчала. Марина теж не любила говорити, а лише слухати. Коли вона залишалася у бабусі, то їй доводилося мало того, що виконувати домашнє завдання, так ще й вбиратися вдома, мити вікна, підлогу, посуд, все мити. А вечорами вони з бабусею дивилися серіали, теж мовчки. Іноді бабуся вчила Марину вишивати, але дівчинка цього не любила. Після школи Марина вступила до інституту, і тепер поменшає часу проводити з батька і тим більше з бабусею. А коли влаштувалася на роботу в іншому місті, то й зовсім відвідувала бабусю кілька разів на рік. Вона не надто суму вала за нею, якось не склався емо ційний зв’язок між ними. Марина лише яскраво пам’ятала момент своїх днів народження. Бабуся завжди дарувала колготки та маленьку шоколадку. Навіть коли Марина виросла, то бабуся продовжувала дарувати дитячі колготки і ту саму шоколадку. Якось зателефонувала Марині бабуся.
Дівчина була здивована, бо бабуся не дзвонила їй, або Марина дзвонила, але тільки на свята. Мабуть, щось трапилося. -Маріно, приїжджай до мене. У мене до тебе одна річ. -Бабуся, у мене завтра важлива нарада, я не можу її пропустити. -Нічого, придумай щось. Тільки приїдь завтра обов’язково. І бабуся вимкнула трубку. Марині довелося піти до начальника і вирушити на один день. Начальник, звичайно, трохи посварив, але все ж таки відпустив. Марина поїхала ранковим автобусом. Але спочатку вони то потрапили в пробку, то колесо спустилося, то водій завів суnеречку з пасажиром, через що вона приїхала пізніше, ніж зазвичай. Марина стукала у двері. Але ніхто не відкривав. Тоді вона пішла додому до батьків, взяла ключі і знову повернулася до бабусі.